Все життя людини являє собою сукупність зустрічей і починається воно із благодатної зустрічі із джерелом людського буття — із Богом. Саме так, бо, незважаючи на незначні розходження у вираженні догматичного вчення про прихід нової людини у світ, все-таки життя починається із зустрічі з Тим, «Хто дає і життя, і дихання, і все». Усвідомлюючи необхідність Божої присутності в своєму житті, людина так чи інакше очікує цієї зустрічі, йде до Бога. Та Бог Сам робить крок назустріч людині, щоб не позбавити її сподівання сенсу, щоб не залишити людину самотньою на життєвій дорозі. Без сумніву, саме так змальована зустріч людини з Богом у Євангелії, коли йдеться про покликання на апостольське служіння учнів Христових. Зокрема, змальовуючи прихід до апостольства святого Нафанаїла, Писання Нового Завіту ясно вказує, наскільки бажаною була для учня Христового ця зустріч: коли Христос називає Нафанаїла «ізраїльтянином, в якому нема лукавства», виявляючи відання того, що відбувається в душі чоловіка, майбутній апостол говорить: «Равві! Ти — Син Божий, Ти — цар Ізраїля», тому що знати, що відбувається між ним і Богом, за словами митрополита Антонія (Блума), міг тільки Сам Бог.

Якщо сприймати євангельську історію саме в такому сенсі — як ряд зустрічей – то неможливо обійти увагою і ще одну з них, котра відбувається ще до виходу Христа на проповідь, але є невіддільною в сенсі розуміння всього земного служіння Спасителя. Мова йде про зустріч, яка стала основою християнського свята — Стрітення Господа нашого Ісуса Христа.

Цей празник, що завершує, фактично, Різдвяний цикл свят, святкуємо 15 лютого за новим стилем, на сороковий день після Різдва Христового. Свято своїм змістом тісно пов'язане із Різдвом Христовим, бо тут так само Христос нам об'являє Своє божество. Назва «Стрітення» символізує зустріч Сина Божого і Його Пресвятої Матері з праведним Симеоном — благочестивим старцем, на котрому дивним чином явилася сила Промислу Божого про людину.

У Старому Заповіті ще з часів пророка Мойсея був закон, що забороняв ізраїльтянкам після народження дитини впродовж певного часу виходити поміж люди і доторкатись до речей, що присвячені Богу тому, що жінки після пологів вважалися нечистими. На сороковий день після народження хлопчика, і вісімдесятий день після народження дівчини кожна мати повинна була принести до дверей святині однорічне ягня на жертву всепаління як ознаку визнання Божої влади над собою та подяку за щасливе народження дитини, а голуба — на жертву за гріхи. Після цього жінка вважалася очищеною. Убогі люди могли принести два голуби замість ягняти.

Коли Діва Марія народила Ісуса Христа, вона не була зобов'язана виконати обряд такого очищення, бо не була звичайною жінкою і народження Спасителя не було звичайним, тобто таким. Що відповідало словам псалмоспівця царя Давида: «У гріхах породила мене мати моя». Вона й після народження Ісуса залишилася Пречистою Дівою; та оскільки люди не знали про її дівственне материнство через Святого Духа, то Марія покірно виконала цей ізраїльський закон.

Разом з обрядом очищення виконала Марія ще й другий закон, за яким кожного первородного сина треба було принести до святині та пожертвувати Богу, а після цього викупити за п'ять сиклів (грошових одиниць того часу). Ісусу Христу, Божому Сину, не потрібно було виконувати цих людських законів, та він виконав закон, щоб дати всім нам великий приклад покори, послуху, смирення і довести, що Він — Боголюдина — Той, Хто одночасно вміщує неосяжність Божества із високим становищем людства, створеного Богом.

У той час збулась провіщена у пророцтвах зустріч Христа з праведним Симеоном. За переданням, Симеон був одним із сімдесяти двох вчених-тлумачів, яким єгипетський цар Птолемей ІІ доручив перекладати Священне Писання Старого Завіту із єврейської мови на грецьку (переклад цей має назву «Септуагінта», що означає «сімдесят»). Коли праведник звершував переклад призначеної йому частини — книги пророка Ісайї і прочитав слова: «Ось Діва в утробі зачне і породить Сина», то подумав, що в тексті помилка і слово «діва» слід розуміти як «молода жінка». Будучи вправним у знанні мов. Симеон вважав своїм обов'язком виправити текст. Але ангел Божий, як дізнаємося із передання, зупинив його, наказавши залишити текст без зміні більше того, Симеону було обіцяно, що його перехід від тимчасового життя у вічність станеться лише тоді, коли він сам особисто пересвідчиться у виконанні пророцтва.

Постать праведного Симеона виявляється знаковою в євангельській історії ще й у тому, що за християнським апокрифом — Протоєвангелієм Якова Симеон став священиком Єрусалимського храму після вбивства в ньому Захарії, батька Іоана Хрестителя: «Через три дні священики стали радитися, кого поставити замість нього, і жереб випав на Симеона. Це йому було сповіщено Святим Духом, що він не помре, поки не побачить Христа живого».

Про цю зустріч детально згадується в Євангелії від Луки (Лк 2: 22–38). Церковне передання додає, що священик Захарія, який був тоді у храмі, ввівши до святині Пречисту Діву Марію з Ісусом, поставив її не там, де, звичайно, стояли жінки, які приходили на обряд очищення, а на місці, призначеному для дівиць, куди жінки не могли заходити. Це викликало обурення книжників, хранителів закону ізраїльського, що бачили в цьому порушення законного порядку. Та це зовнішнє порушення було свідченням внутрішнього прояву волі Божої.

Є у нас звичай, пов'язаний зі святом Христового Стрітення — освячення свічок. Цей обряд нагадує нам, що Ісус Христос, Світло від Світла, в день принесення до єрусалимського храму перший раз об'явив себе прилюдно як «Світло на просвічення народів». Цю традицію, до речі, запровадив в Українській Церкві святитель Петро Могила. Побожні християни мають звичай берегти освячені на Стрітення свічки і світити їх у разі потреби, під час домашньої молитви з вірою і надією, що Бог дасть їм бажане добро і обереже від нещастя. Церква застерігає віруючих від того, щоб надавати освяченим на Стрітення свічкам якогось чудодійного чи магічного значення: «Стрітенська свічка нагадує нам про запалений в кожному з нас вогник благодаті Божої, який слід зберегти в собі протягом всього нашого земного шляху. В міру того, як ми зберігаємо та захищаємо цю іскру віри в наших серцях, ми протистоїмо силам зла, які постійно нас оточують і намагаються віддалити нас від ще одного Світоча — світла вічного життя, що осяває цей шлях».

Свято Стрітення встановлене було спочатку в Єрусалимській Церкві у IV ст. Спочатку це не було самостійне святкування, а всього лиш завершальний день сорокаденного періоду після Богоявлення. Найдавніше історичне свідчення про святкування Стрітення знаходимо в описі паломництва Сільвії Аквітанки у Святу Землю під назвою «Паломництво Етерії», що датується тим же IV ст.: «Сороковий день від Епіфанії тут святкують з великою честю. В цей день буває процесія в Анастасіс (тобто храм Воскресіння Христового) і всі йдуть, і все звершується за порядком з величними урочистостями, як ніби на Пасху. Проповідують усі пресвітери, а потім єпископ, тлумачачи завжди те місце в Євангелії, де на сороковий день Йосиф і Марія принесли Господа в Храм, і побачили його Симеон та Анна пророчиця, дочка Фануїла, і про слова їх, які вони промовили, побачивши Господа, і про приношення, яке принесли батьки. І після цього, відправивши все за звичайним порядком, звершують Літургію і буває відпуст». Схильність до богослужбового прославлення подій із земного життя Спасителя утвердилася в Православній Церкві після IV Вселенського Собору 451 р. в Халкідоні, коли монофізитство було піддане анафемі, як єретичне вчення, що суперечить божественному одкровенню. Як самостійне свято річного циклу Стрітення Господнє утвердилося після Єрусалима в Римській Церкві наприкінці V ст., а в середині VІ ст. — у Константинопольській за часів імператора Юстиніана.

У Православній Церкві Стрітення належить до Господських празників, хоча священнослужителі одягають на богослужіння блакитні ризи, які традиційно присвячені Богородичним празникам. Це й зрозуміло, бо самі тексти богослужіння рівно говорять як про Христа, так і про Богородицю, наприклад, кондак Стрітення: «Утробу Дівичу освятив єси Різдвом Твоїм і руки Симеонові благословив, як подобало, попередивши його, і нині спас нас, Христе Боже. Втихомир ворожнечу народів і укріпи людей, що їх возлюбив єси, Єдиний Чоловіколюбний». Це свято має один день передсвята і сім днів після свята, які можуть, однак скорочуватися внаслідок наближення початку Великого посту. Коли Стрітення випадає на перший день святої Чотиридесятниці, то святкова служба звершується напередодні — у Прощену (сиропусну) неділю. Натхненні співи для стрітенського богослужіння у свій час написали такі відомі православні піснетворці як святитель Андрій Критський, преподобний Іоан Дамаскин, святитель Косма Маюмський, святитель Герман Константинопольський та преподобний Йосиф Студит. Наступного дня після Стрітення Церква святкує пам'ять праведних Симеона Богоприїмця і Анни, пророчиці.

Дивлячись на ікону Стрітення Господнього, мимоволі починаємо задумуватися: який трепет і благоговіння охопило праведного Симеона, коли він прийняв на руки Спасителя світу! І кожен повинен розуміти, що честь такої зустрічі належить усім нам за благодатним усиновленням. Та чи кожен виявиться достойним зустрічі з Богом і готовим до неї? Відповідь на це питання, а правильніше, орієнтир до пошуку цієї відповіді дає нам Сам Господь: «Ось стою при дверях і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього і буду вечеряти з ним, і він із Мною».